Автомобілебудівники – ті ще витівники. Час від часу окремим ентузіастам було недостатньо традиційних металів, пластику та скла для виготовлення деталей, і вони звертали свої погляди на… харчові продукти та їхні відходи, а також рослини.
Найвідоміший приклад – дерево гевея, яке багато десятиліть використовується як джерело натурального каучуку для виробництва шин та ущільнювачів. Іноді це можуть бути й більш екзотичні продукти: цукрова тростина та кукурудза використовуються для виробництва біополімерів для деталей оздоблення салону, а подрібнена яєчна шкаралупа та томатна шкірка можуть виступати альтернативою технічному вуглецю для виробництва шлангів, опор та втулок.
Але найнесподіваніший варіант — це використання сої та інших сільськогосподарських культур для виробництва пластикових кузовних панелей. Особливо коли до «соєвого автомобіля» був причетний сам «король автомобільного конвеєра» Генрі Форд. Сьогодні ми згадуватимемо, як великий американський промисловець дійшов до сої, кукурудзи, пшениці, конопель та льону як матеріалів для виготовлення автомобільних деталей і чим закінчилася ця «продуктова» історія.
Як відомо, соя є трав’янистою рослиною сімейства бобових – одним із найпоширеніших і найцінніших харчових видів сільськогосподарських культур у світі.
Соєві боби — це найбагатше джерело високоякісного білка, яке багато адептів цього продукту вживають як рослинний замінник м’яса. У чистому вигляді їх майже не їдять, але натомість використовують у вигляді соєвого сиру (тофу), соєвого м’яса, соєвого молока та соєвого соусу. Продукти із сої корисні для серцево-судинної системи та сприяють зниженню рівня «поганого» холестерину. Але, здавалося б, до чого тут автомобілі?
Генрі Форд народився в сім’ї ірландських емігрантів, які жили на фермі в околицях Детройта в штаті Мічиган. Саме тому зернові та бобові культури не були для нього чимось загадковим. Ба більше, Форд вже на початку ХХ століття зайнявся розробкою та виробництвом тракторів Fordson, які для фермерів та землеробів стали такою ж народною технікою, як і знаменита «бляшанка Ліззі» – Ford T.
У якийсь момент він звернув свою увагу на соєві боби, в яких побачив потенціал і як альтернативи звичним продуктам харчування, і як можливого матеріалу для виготовлення чого завгодно, включно з автомобільними деталями.
Вже у 1929 році Форд відкриває в Дірборні дослідницьку лабораторію, головним завданням якої була робота над застосуванням сої для виробництва пластиків.
Форд настільки вірив у незвичайний продукт, що за часів Великої депресії у 1934 році на Всесвітній виставці «Століття прогресу» в Чикаго павільйон Форда завдяки сої став одним з найпопулярніших. Він побудував «Індустріалізовану американську клуню», а навколо неї висадив ціле поле сої. Усередині павільйону відвідувачі могли спостерігати за тим, як із бобів тут і зараз добували оливу для двигунів та пресували соєвий пластик для деталей автомобілів.
Також 17 серпня 1934 року відбувся знаменитий «Соєвий обід»: для журналістів, фермерів та гостей було приготовлено меню, яке повністю складалося із сої. Це були солоні боби, крекери, пюре, хліб та соєва кава з бісквітами, пирогами та цукерками – зрозуміло, також зробленими із сої. Примітно, що в костюмі Генрі також використовувалися соєві волокна.
Тоді він заявив, що планує серійно випускати із сої кермо, рукоятки важелів, клавіші та навіть шестерні, а також оливу, фарбу, мило, клей та пальне! І в тридцяті роки пластмаси на основі сої дійсно використовувалися для виготовлення деяких деталей інтер’єру і навіть автомобільної фарби.
Однак на цьому Генрі не зупинявся і залучив відомого винахідника Джорджа Вашингтона Карвера для створення «соєвого автомобіля», кузовні панелі якого складалися б із пластику, виготовленого із суміші сільськогосподарських культур. Керувати виробництвом мав Юджин Тюренн Грегорі з конструкторського відділу Ford. Зрештою Форд не був задоволений запропонованим проєктом і передав його Соєвій лабораторії в Грінфілд-Вілледж, а потім Лоуеллу Е. Оверлі, який мав освіту з проєктування інструментів та штампів. Йому допомагав хімік Роберт А. Бойєр.
У такому гучному «замаху на мільйон» дійсно відчувалося чуття великого промисловця, який розумів, що Велика депресія аж ніяк не сприяє застосуванню дорогого листового металу. І якщо дерево могло бути чудовою альтернативою цьому матеріалу для кузовних елементів, то чим пластик гірший?
По-друге, у другій половині тридцятих років усе більш відчутним ставало холодне дихання чергової світової війни, а біснувата активність майбутнього фюрера не залишилася непоміченою і в Дірборні. Ставало все більш очевидно, що доступний матеріал для кузовних панелей у майбутньому може стати справжнім порятунком автомобільної промисловості.
Для того, щоб перейти від думок к результату, знадобилися сім років пошуків та роботи. Готовий прототип під умовною назвою Soybean Car був представлений вже після початку Другої світової війни. Дебют «соєвого автомобіля», який також здобув популярність під назвою Hemp Body Car, відбувся в серпні 1941 року на фестивалі Dearborn Days в Дірборні, штат Мічиган. Того ж року він також був показаний на території Мічиганського державного ярмарку.
Обговорювати дизайн прототипу – заняття сумнівне, адже в цьому випадку екстер’єр був вторинним. Загалом же Soybean Car виглядав як невибаглива машина без будь-яких стилістичних вишукувань. І нехай у прототипу не було ошатності серійних Ford тих років, виглядав дослідний зразок аж ніяк не єахливо. А головне, це був перший у світі автомобіль з пластиковим кузовом!
За задумом Форда, використання такого матеріалу могло не лише пом’якшити ефект від дефіциту металу під час війни, але й зробити автомобіль легшим, дешевшим та довговічнішим.
Трубчаста рама, до якої прикріпили півтора десятка пластикових панелей товщиною близько 6 мм, була змонтована на шасі від Ford V8 1937 року.
Вікна зробили з плексигласу замість традиційного скла. У результаті споряджена маса порівняно зі звичайним автомобілем знизилася приблизно на 25-30% – зі звичних для такої машини 1100-1200 кг до менше ніж 900 кг. І це мало сприяти не лише покращенню динаміки, а й паливній економності. При цьому сам Форд стверджував, що такі панелі будуть у десять разів міцнішими, ніж звичайні. Ще одна інновація – зерновий етанол як пальне замість традиційного бензину.
По суті, попри акцент на сільськогосподарських культурах, Форд разом з іншими ентузіастами винайшов матеріал, який за своїми властивостями був дуже схожий на післявоєнний Duroplast, що застосовувався для виготовлення панелей знаменитої східнонімецької малолітражки Trabant.
Щоб продемонструвати міцність перспективного матеріалу, Генрі Форд кілька разів бив сокирою по кришці багажника, не залишавши видимих ушкоджень. Щоправда, деталь була встановлена не на соєвий прототип, а на особистий автомобіль Форда, а на вістрі «гармати» було змонтовано гумову накладку. Проте демонстрація виглядала доволі переконливо, оскільки інструмент відскакував із великою силою.
Про незвичайний проєкт писали в Popular Science, Modern Mechanix та інших виданнях. Реакція преси була неоднозначною: для когось він був символом можливого початку нової автомобільної ери, а для інших це було всього лише дивацтво автопромисловця.
На жаль, перспективний проєкт розвитку не отримав: через початок Другої світової війни з кількома театрами бойових дій на різних континентах виробництво автомобілів у США значно скоротилося, а Форду стало не до соєвих вишукувань.
Попри те, що у 1942 році технічні рішення Soybean Car були запатентовані, до кінця війни ідея була віддана забуттю, а сам прототип був знищений.
Однак вже у новому столітті компанія Ford повернулася до ідеї використання рослинних компонентів та харчових відходів. Сьогодні з біопластику на основі кавового лушпиння (відходи McDonald’s) роблять корпуси фар. Ford Bronco Sport став першою моделлю, де кріпильні затискачі джгутів зроблені повністю з океанічного пластикового сміття. Захисні декоративні кожухи моторів Ford містять до 30% нейлону з перероблених килимів або біопластик із томатної шкірки.
Тож майже століття по тому старий Форд міг би пишатися історичною спадщиною – його ідеї не просто зберегли актуальність, а й знайшли втілення в сучасних автомобілях, які носять його прізвище.